У вільний час запорізькі козаки любили поговорити і послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах колиски, так звані «носогрійки» або «буруньки», і пихкаючи з них димком. Люльку та супутні їй «причиндальї» запорожець носив або у своєму широченому поясі, використовуючи його замість кишень, або в накладному мішку-«гамані», що кріпився до пояса, або ховав за відворот своєїї смушкової шапки-«бірки».
Тютюн у ті часи був надто дорогий, тому до невеликої його кількості додавали цілющі степові трави, вони покращували сон, травлення, пом'якшували вплив середовища на нервову систему. Серед цих трав були м'ята, материнка, полин, дуб, терен та багато інших, не менш цікавих. Наприклад, чаклун-трава додавала впевненості козакам у бою, бо мала ефект легкого наркотику.

Після того, як чоловік прибував на Січ, його життя дуже змінювалося — про це говорить хоча б те, що тепер його інакше називали! Відразу після того, як новоспечений запорожець записувався в курінь, він змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько, яке часто дуже яскраво характеризувало його зовнішність чи внутрішній світ.
Щоб стати козаком-запорожцем, новоприбулий довго вивчав військову справу та традиції січового суспільства. На завершення йому обов'язково потрібно було пройти неймовірно складні випробування. Наприклад, він мав з'їсти страшенно пекучий від перцю борщ і випити кварту горілки. А після цього — пройти колодою, перекинутою між скелями на березі Дніпра, і не зірватися у воду. Але це ще не все. Кандидат у запорожці мав, сівши на необ'їздного коня обличчям до хвоста, без сідла та вуздечки проскакати по полю і повернутися назад, звичайно ж, не впавши на землю. Коли новачок з гідністю проходив усі випробування, його стригли та перевдягали у новий одяг.

Змальовуючи в уяві українського козака, ми неодмінно звернемо увагу на його особливу зачіску – чуб (у народі – оселедець). Але, як виявляється, така форма впорядкування волосяного покриву голови не була примхою моди та мала велике символічне значення. Право носити її мали не всі. Таку зачіску мали лише ті воїни, які прийняли хрещення вогнем. Чому ж так? Справа в тому, що, за козацькою легендою, український воєн під час військових протистоянь порушував Господні Заповіді і після смерті мав розплачуватись у небесного судді та мав потрапити до пекла. Козаки ж вірили, що, змилувавшись, Господь все ж таки витягне їх з того пекельного місця покарання грішників, саме схопивши за довгу прядку волосся голови. Носити чуба мали на лівій стороні, щоби волосся скидало нечисту силу, яка ніби сиділа у козаків з того боку на плечі і штовхала на безглузді поступки. Зачіску заборонялося носити необстріляним козакам, трусам, злодіям та брехунам.

Історія українського Тризуба починається у ІХ столітті н.е. із княжого роду Рюриковичів, а саме Святослава Ігоровича. Син Святослава, князь Володимир Великий, продовжив традицію батька, а після хрещення Русі додав до родового герба горизонтальну лінію, щоб зобразити хрест. Саме при Володимирі Тризуб набув звичного нам вигляду.
На думку істориків Тризуб - це відображення вісника небесної справедливості сокола Рарога, що падає на здобич униз. Цей птах мав велике значення, і асоціювався з перемогою над злом, символом влади, доблесті та сили.

В якості малого герба України зображення тризубця було затверджено постановою Верховної Ради України «Про Державний герб України» від 19 лютого 1992 року N 2137-XII [2].

Великий герб України офіційно поки що не затверджено. Елементами Великого герба є козак із мушкетом (символ Війська Запорізького) та коронований лев (герб Галицької Русі). Останній конкурс на версію великого герба проводився у 2020 році, переможцем конкурсу став Олексій Кохан, котрий також є співавтором малого Державного герба України.